Последний гопак Ильи Репина
На мольберте стояло полотно. На холсте — светлая комната и круглый стол, затянутый скатертью с кистями. Закошенные тетради, ноты, женские головы. Измученный бледнолицый мужчина, ошеломленная женщина за роялем, сгорбленная мать, двое детей за уроками. Мальчик – радостный, девочка – растерянная (не узнала родного отца). За спиной смущенная кухарка. За окнами апрельский дебют, пугливые зеленые листья. На стене портрет Кобзаря, пишет Ирина Говоруха для huxley.media.
Далее текст на языке оригинала
Художник відійшов, впився поглядом у "Не чекали" й рішуче замалював обличчя арештанта. У майбутньому перемальовував його тричі. Востаннє — коли картина вже була придбана та висіла на стіні.
Ім’я цього видатного художника із козацького роду — Ілля Рєпін (24 липня 1844 — 29 вересня 1930), і відомий він своїми глибокими й емоційно насиченими картинами, які зображують історичні події та народне життя. Славетний портретист, який залишив по собі численні зображення визначних діячів свого часу.
ЖИВОПИС ПОЧИНАЄТЬСЯ З КОНЕЙ
Подібну методу Рєпін практикував усе життя. Може, справа у внутрішній прискіпливості, а може — у бурхливій українській крові? Сам харків’янин, родом з-під Чугуєва. Його батько майже три десятиліття відслужив рядовим Чугуївського уланського полку, був непитущим, розводив коней.
Мати — письменна, знала напам’ять поеми Жуковського, не терпіла куріння та курців. Бабуся тримала постоялий двір. Малий Ілько ріс допитливим, милувався кіньми: вирізав тварин із паперу та клеїв на шибки. Цей хист помітили, віддали в корпус топографів, а пізніше — в іконописну майстерню.
Згодом почалась якась епідемія, на коней напав мор, баба віддала Богові душу, сім’я збанкрутувала. Щоб вижити, мати заходилася шити на замовлення шуби, а хлопчина подався розписувати сільські церкви. Особливо вдавалися лики святих. Поки інші квецяли колоски з виноградом, підліток вимальовував скорботу та смиренність. Мріяв про Академію мистецтв.
У дев’ятнадцять років поклав до кишені кровно зароблені сто карбованців та попрямував до Петербурга (вважав, що з таким капіталом візьме Бога за бороду). Реалії виявилися інакшими. Юнак оббивав пороги столичних майстерень, фарбував дахи, екіпажі, відра, але за рік все-таки став студентом і миттю здобув популярність.
Його портрети відрізнялися неабиякою емоційністю. В них ховалося стільки смутку, відчаю, надії, що можна було прив’язувати до полотна відерце та збирати ті емоції, мов березовий сік. Ілля отримав срібну медаль, за нею золото. Золото взяв за євангельське "Воскресіння дочки Яїра".
ВІРА, ІЛЛЯ ТА ЖИТТЄВІ ПЕРИПЕТІЇ
Разом з малярством крокувало кохання. У лютому, коли Нева стовбурчилася кригою, а сніг вкривав все довкола, мов якась чадра, Ілля одружився з Вірою Шевцовою та попрямував до Європи. Італія швидко набридла, зате у Парижі родина залишилася на три зими й два літа.
Там народилася донька Вірочка й були написані "Паризьке кафе" та "Садко в підводному царстві". З підводного мандрівника глузували, полотно прозвали акваріумом. "Паризьке кафе" теж розкритикували. Іван Крамський ще й підкреслив, що не можна хохлу, чистокровному українцю, зображати якихось кокоток. Для цього слід народитися та жити в Парижі. "Ви маєте інше завдання. Писати справжні українські характери!"
За три роки сімейство прибуло до Чугуєва, де живописець написав кількох чоловіків: одного з лихим оком, другого полохливого, третього при чині: протодиякона. Далі взяли курс до Москви, але сімейна ідилія дала тріщину. Дружина один за одним народжувала дітей, а художник не мислив себе за лаштунками майстерні.
Фарби змішував інтуїтивно, не дивився, що бере та стільки. Працював пензлем наосліп. Написав "Бурлаки на Волзі", "Хресна хода в Курській губернії", купу портретів, зокрема колеги Мурашка.
Портретист жив на повну, полюбляв гучні дискусії, пізні застілля, а Віра почувалася завше втомленою та невиспаною. Не вміла підтримувати розмови, її дратували гості та численні чоловікові романи. А як тут встояти, коли панянки самі охоче позбувалися шовкових та оксамитових спідниць! Отож подружжя, незважаючи на дітей, гучно сварилося, било посуд, бо господар хотів жити своїм життям, а Віра вимагала жити життям родини. Зрештою розлучилися. Двійко старших дітей залишилося з батьком, молодші поїхали за матір’ю.
ЯК ЗАПОРОЖЦІ ПИСАЛИ ЛИСТА
Портретисту виповнилося сорок чотири роки. Невисокого зросту, у чорній шинельці, на перший погляд простак. Рідко користувався каретою та візником, здебільшого ходив пішки чи їздив трамваєм та й те виключно вдосвітнім, бо вранішній квиток коштував п’ять копійок, а денний — гривеник. Зате темперамент мав — о-го-го!
У листах ставив по три знаки оклику, раптом що не так, міг пожбурити важким каламарем чи вхопитися за гарячий самовар. Працював, як проклятий, кожну картину переписував по десять-дванадцять разів, але вперто називав себе "працелюбною посередністю". Позаочі носив прізвисько Хитрий хохол.
Після розлучення захворів запорожцями ("чортячим народом"). Зазначав, що голова йде обертом від їхнього шуму та гаму. Щовечора читав донькам малоруською про сивовусого отамана Сірка, козака Голоту, Тараса Бульбу, Остапа, Андрія, коваля Вакулу. Ліпив із сірої глини їхні фігурки, а син Юрко ходив із чубчиком-оселедцем.
Щоб достеменно передати настрій та епоху, невтомно збирав матеріал, замальовував сотні облич. Права рука вже нестримно боліла, тому обмотував її теплою вовняною пов’язкою, але не збавляв темпів. Цілком серйозно побоювався вмерти, так і не завершивши полотно.
На гроші, одержані за "Запорожців…", придбав маєток у Вітебській губернії, але сумував за Чугуєвим. "Так хочеться бачити білі хатки, залиті сонцем вишневі садки, ставні, рожі всіх кольорів і чути дзвінкі голоси засмаглих дівчат і грубі голоси гарних парубків…" От і пише за покликом душі (на українську тематику близько 180 робіт) наймичок, гайдамаків, бандуристів. Присадкуваті хати з вікнами-нірками, ярмарки, хресні ходи та вечорниці.
ДЕ ЗНАХОДЯТЬСЯ ПЕНАТИ
З другою дружиною Наталею Нордман оселилився у сорока кілометрах від Петербургу в дачному селищі Куоккала, що на березі Фінської затоки. Обраниця в усьому була неординарною. У 21 рік потайки гайнула в Америку, де доїла корів, збирала кукурудзу, патрала гусей, готувала їжу, збивала масло. Знала шість мов, читала іноземні журнали та вмить перекладала. Талановито фотографувала, писала прозу, ліпила, грала на сцені.
Вона кардинально відрізнялася від нудної та тихої Віри, от Ілля Юхимович і закохався. Друзі засуджували його рішення. Підкреслювали непривабливість та огрядність жінки (поруч із нею жених виглядав хлопчиськом). Вказували на дивний колір шкіри, що нагадував непропечену булку, запалі очі, галасливість.
В розмовах між собою називали дівкою чи клоунесою, але це ніяк не псувало рєпінського щастя. "Молодята" охоче перебудовували будиночок (вигадали башти та скляний дах) та охрестили його Пенатами.
КОХАННЯ З ПРИСМАКОМ ЩАВЛЮ
Наталя рішуче заправляла маєтком і по-справжньому захоплювалася вегетаріанством. Готувала розсольники, цибулеві супи та котлети з картопляного лушпиння. Боронь боже вживати м’ясо, яйця, рибу, мед чи молоко. Ілля Юхимович з апетитом їв "сіно" та почувався молодим і здоровим.
У садибі мав дві майстерні. В одну водив відвідувачів, в іншій усамітнювався. У середу близько 13:00 мив пензлі, перевдягався у світло-сірий костюм та очікував на гостей. "Обід на сінку" подавали о 18:00. На гостей чекав стіл-карусель з ящиками для брудного посуду. На ньому — кисіль (добре проварений щавель із заячою капустою), джеми, супи, солені лисички. На десерт — печиво з подорожника.
З-за столу гості виходили надголодь, бо переїдання дуже шкідливе. Практикували співи хором, зазвичай виводили старовинні українські пісні чи "Реве та стогне Дніпр широкий" й інсценізували живі картини. Жваво перевдягалися, танцювали гопак та чухонські танці.
Влітку 1914 року господині не стало і маєток прибрала до рук старша донька Віра: жіночка із вкрай паскудним характером. Художник поволі старів, нездужав, але писав: палітру доводилось кріпити ременями до попереку. Більшовиків категорично не сприймав, дарма що повернутися просив сам Луначарський.
Коли відчув, що сили полишають, попросив у земляків вибачення за свою малограмотність у мові та висловив безмежний жаль, що не зміг переїхати до "солодкої та веселої України". Врешті зліг та безперестанку водив у повітрі лівою рукою (права давно не працювала). Все намагався зобразити столітнього діда, який пішов навприсядки. До останнього подиху писав гопак.