Всеволод Нестайко: в стране солнечных зайчиков

Его называют "украинским Марком Твеном". В каждом его произведении доминируют человечность, искренность, тонкий юмор и безграничная любовь к детям. В течение жизни Всеволод Нестайко создал сорок книг, переведенных на сто тридцать шесть языков. Тираж — более двух миллионов. Считал, что радость не разделена с другом — это не радость, а лучшие люди — "утренние", то есть только проснувшиеся. Они бодрые и хрустящие, как огурчики.

Далее текст на языке оригинала

За повістями Нестайка було знято три короткометражні стрічки, але"Тореадори з Васюківки" заборонили для перегляду в радянській Україні. Автор обожнював Печерськ, мешкав на Липках. Мав купу премій, орденів та відзнак. Був переконаний, що дитинство — найщасливіша пора, й продовжував творити для молодших школярів до старості, пише Ірина Говоруха для huxley.media.

Якось він побачив дивний сон, де в нього на щоках та носі сидів сонячний зайчик і рясно розсипав ластовиння. Прокинувся осяяний ідеями. От і сюжет для нової казки. Чому саме казка, адже він солідний кремезний чоловік? Завідувач редакцією у видавництві "Веселка". А все тому, що не прожив власне дитинство, оскільки веселощі перекреслив голод, за ним — війна…

ЯК ЗРОСТИ ЗА ДОПОМОГОЮ ПРАСКИ ТА СМЕТАНИ

Першим спогадом був потяг, в якому прямували до Києва, рятуючись від голоднечі. На одній із зупинок до вагону зайшли діти-жебраки й ну співати: "Позабыт, позаброшен с молодых юных лет. Я остался сиротою, счастья-доли мне нет…" Вадик (так називала його мама, не сприйнявши дане хлопчикові батьком ім’я) враз запам’ятав і, коли прибули до тітки, скочив на ослінчик. Старався, виводив, а слухачі, замість плескати, чомусь невтішно плакали. Він зітхнув та звично попросив їсти. Мати вкотре показала порожні торби та каструлі.

— Ну то дай хоч води.

Окрім безхліб’я дошкуляли хвороби. Варто було одужати від застуди — на тобі коклюш: впорався з коклюшем — отримуй ангіну чи скарлатину! Отож здоровим себе майже не пам’ятав.

Жили коло Володимирського базару при школі № 56. Мати вчителювала, а малого зачиняла самого. Навантаження мала пристойне, пропадала в школі з ранку й до пізнього вечора, а дитя гірко плакало під дверима. Лякали тиша, самотність, власна безпорадність. Змалечку мріяв стати капітаном далекого плавання.

Уявляв одну й ту ж картину: як стоїть на капітанському містку, навкруги штормує море, а в нього не здригається жоден м’яз. Та не судилося. Юнак виявився дальтоніком: не відрізняв червоний від зеленого, тож не зміг би працювати з системою світлової сигналізації.

Нарешті — школа, від якої всіма силами намагався відхреститися. Ридав ридма: "Горе мені з вами та з вашою школою". Мама викладала російську, але віддала хлопчину в український заклад, бо мав знати мову свого репресованого тата. От лише діти дражнили немилосердно за малий зріст та руде волосся. Куди б не прямував, у спину летіло "море горить", "пожежна машина", "рудий африканський їжачок".

Щоб здаватися вищим, піднімав чуб догори, робив собі шевелюру. Що він тільки не вигадував: прив’язував до однієї ноги праску, а до другої — шматок рейки й чіплявся у ванні до труби. Висів, витягувався. Давився сметаною (хтось сказав, що сметана також допомагає рости).

Стояв під зливами, адже й дурню ясно, що під дощем все гарно зростає: і яблуні, і кущі глоду, і чорнобривці. Потім подовгу шмаркав застудженим носом. Вкладався спати о сьомій вечора. Зрештою виріс під два метри, а руда чуприна дивом потемнішала.

ВІЙНА У ЛІЩИНІ

Все б нічого, якби не війна. Того червневого ранку грали з хлопцями у контратаку. Весело так, завзято, аж раптом ожив гучномовець. Малі не розгубилися: "От дамо тому клятому Гітлеру! Розіб’ємо за кілька днів". Та реальність виявилася страшнішою за гру. Два роки хлопчина разом із мамою прожив в окупації, в суцільному страху.

Бувало, чимчикують вулицею, а назустріч фашисти. Пики червоні, певно, п’яні, йдуть собі, регочуть, а мама втискається у стіну й шепоче: "Тільки не дивись їм у вічі. Вони цього не зносять". Далі був Бабин Яр. Половина його четвертого класу пішла в урочище й залишилася в ньому навіки. Серед них дівчинка, з якою сидів за партою.

Один із найстрашніших спогадів: нервовий крик "Облава!" — на базарі несподівано з’являлися німці й хапали людей, щоб вивезти до Німеччини. Перед тим на очах німець вбив товариша. Хлопчаки на старому кладовищі рвали ліщину, як раптом Павлик повернувся, щоб сказати щось важливе, і впав із простріленою скронею.

Всеволод ошелешений закляк, а на нього — чорне дуло. Врешті фріц розібрався, що у ліщині діти, й опустив зброю. Вдруге опинився однією ногою в могилі, коли зовсім поруч вибухнув снаряд. Підлітка присипало землею, а у вухах ще довго лунав божевільний крик матері: "Люди добрі, допоможіть, загубився хлопчик!"

Виживали важко. Щоб не померти з голоду, торгував разом з іншими підлітками на Євбазі сигаретами, вишукував вцілілі шибки й продавав. Майстрував ослінчики, допомагав доглядати коней. Учився вдома (мама організувала підпільну школу). Згодом про війну написав всього одне оповідання "Вітька" й більше не зміг. Надто болючі спогади.

НАРОДЖЕНИЙ РЕМАРКОМ

Час спливав невблаганно. Незчувся, як став студентом філологічного, захопився критикою, друкувався у провідних український журналах. Захистив диплом, який написав за романом Ярослава Гашека "Пригоди бравого вояка Швейка", влаштувався літредактором у дитячий журнал "Барвінок", закохався.

Світлану запрошував прогулятися Хрещатиком, щоб послухати соловʼїв (вони там нібито співали до п’ятої ранку). Невдовзі молодята оселилися у комуналці: з меблів — лише ліжко, етажерка, стіл. Над ліжком — старечий килимок, на етажерці — бюст Чехова (купив на свій перший гонорар), на полиці — дванадцять томів того самого Антоші Чехонте.

Відразу почав писати. Перше оповідання "Шурка і Шурко" надрукували у "Барвінку". В ньому йшлося про двох дітлахів з однаковими іменами, які стали друзями завдяки нападу гострого апендициту. За тим розказав про рудого Тимка. Той розбишакував, але не від злого норову — малий мстився світові за свою самотність.

Опісля народилася повість "В країні сонячних зайчиків". Виходить, став дитячим письменником, щоб дожити своє дитинство. Досміятися. Добешкетувати.

Прозаїк швидко збагнув, що для дітей слід писати динамічно та весело, щоб читали не відриваючись. Якщо покине та піде грати у футбол — книжка нецікава. Тому ховав у тексті загадкові "магніти". Враховував інтереси доньки Оленки. Підкреслював, що писати сумне набагато легше, ніж веселе, й пропонував у школах ввести урок сміху.

Вдома часто-густо влаштовували застілля. На столі — біла скатертина, господар у світлій сорочці та краватці. На тарілках консервовані помідори, оселедець, вінегрет, у графині — бабусина вишнівка. Траплялося, з полювання приносив зайця, обдирав, а Світлана кілька днів косого вимочувала, начиняла гречкою й печінкою. Якось поїхав на полювання, підстрелив качку, і вона впала йому до ніг. Пташка була ще живою й дивилася з такими сумом, що з мисливством миттю зав’язав. В той же день розбив свою рушницю.

В оселі Нестайків завжди лунав сміх: Всеволод мав відмінне почуття гумору. При нагоді розповідав сімейну легенду про власну появу на світ. Божився, що мама перед пологами читала Ремарка "На західному фронті без змін". Роман щойно переклали російською мовою, і породілля не могла відірватися. Несподівано почалися стрімкі перейми, жінка народила, обцілувала немовля й продовжила читання. Лікар, спостерігаючи за такою нетиповою поведінкою, вигукнув: "Мадам, здається, ви народили письменника".

ХЛОПЧАКИ З КУКУРУДЗЯНОГО ПОЛЯ

"Тореадори з Васюківки" виникли спонтанно. Одного дня Нестайко почув про двох бешкетників, які заблукали на кукурудзяному полі та вийшли, коли ожив сільський гучномовець. А ще про діда Вараву, що стріляв, лише зав’язавши одне око хусткою, бо воно чомусь відмовлялося примружуватися.

Пізніше згадував: ""Тореадорів" я писав вечорами на роботі, працював у видавництві "Веселка". А вдома писати ніде було. Комунальна квартира. В одній квартирі я, дружина, донька, мама. У нас і стола письмового не було. Вже не кажу про холодильник і телевізор. І якось жили… Тому для роботи над книжкою взяв відпустку й попрямував до "Будинку творчості" в Конча-Заспі. Тягнув із собою друкарську машинку. Бажан гуляє алеями, а я пишу-пишу. І в Одесу на відпочинок брав машинку…"

А ще мав натхнення в Ірпені (улюблене місце літераторів). Виходив з електрички, прогулювався лісом, дорогою збирав конвалії та суниці. Вигадував дотепне. Взяти хоча б хлопчаків, які вирішили під свинарником викопати метро. Станція "Клуня" — станція "Крива груша". Три копійки в один кінець. Родичам — безоплатно. З учителя арифметики — п’ятак.

Твір вийшов кумедним, й був перекладений двадцятьма мовами (у тому числі арабською та бенгалі), перевидавався тридцять два рази, а тираж у видавництві "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" удвічі перевищив "Гаррі Поттера". Та найбільше автор тішився, що дітлахи перечитують трилогію під час хвороби. Радів, що допомагає малим одужувати.

"Тореадорів" зафільмували й жорстко розкритикували за викривлену радянську дійсність. На письменника посипалися доноси: деякі сягали тридцяти сторінок. Автора звинувачували у розбещенні дітей, тому що вони не мають права битися, отримувати двійки, закохуватися у третьому класі, бо для кохання існує інший вік та час.

А ще ставили у провину, що події відбуваються на пасовиську, а не у будинку піонерів. Що герої в майках та трусах, а мали б бути при краватках. Та й куди годиться така фраза: "Стьопу ми не любили. Він щодня чистив зуби, робив зарядку, і взагалі був свиня".

Хай там як, стрічка отримала гран-прі у Німеччині та першу премію кінофестивалю в Австралії. Для показу "Тореадорів" закупило сімдесят дві країни світу, крім рідної.

МОЛОДІ МОЖУТЬ ВМЕРТИ, А СТАРІ МУСЯТЬ ВМЕРТИ

Письменник все життя мешкав на Шовковичній, але охоче писав про сільських дітей. Міг пів дня гомоніти з дядьком-колгоспником та записувати за ним цікавинки. Мав хитрий примружений погляд, відрізнявся неабиякою скромністю та забобонністю.

Нізащо не продовжував шлях, якщо дорогу перебігла чорна кішка. В редакції до всіх звертався "сонечко" й завжди перебував у центрі уваги. Коли мова йшла про власну книгу, ставав дуже вразливим. Червонів, губився, хвилювався.

Полюбляв солоденьке, особливо фірмовий яблучний пиріг своєї дружини. Ніколи не цікавився політикою, бо перш за все був дитячим письменником. Частенько вигулював спанієля Дюка й охоче спілкувався з перехожими. До останнього на робочому столі тримав бронзову фігурку Чехова та друкарську машинку.

З часом захворів на цукровий діабет, майже осліп, через те, підписуючи примірники, надто сильно натискав ручкою та рвав папір. Повторював, примруживши очі: "Молоді можуть вмерти, а старі мусять вмерти… Так уже заведено".

Прощалися з письменником в оригінальний спосіб. Частина киян йшла з великими оберемками соняшників, інша — з люстерками. Проводжали митця не лише читачі, а й сонячні зайчики.