Модница, феминистка, писательница: что вы не знали об Олене Пчилке
Ольга Драгоманова-Косач (1849–1930) считалась непревзойденной модницей, феминисткой, националисткой, педагогом, писательницей, переводчицей, публицисткой, издательством, этнографом, фольклористкой. Многодетная мать. Общественная деятельница, которая реформировала украинский язык и ввела моду на вышиванки. Первая женщина-академик. Была сорок четыре псевдонима, среди которых — Анело, Бубуся Елена, Вещий Олег, Гнибида, Княжна Кочубеевна, Колодяжинская и, конечно, Олена Пчилка.
Далее текст на языке оригинала
Дитина знайшлася у найхолоднішу пору: наприкінці лютого. Крихітна, криклива, білошкіра. За вікнами мело-замітало. Сонце вицвіло, посіріло. Коло ліжка породіллі рюмсав півторарічний Михайлик. Він хотів маминих рук та колисанки, але найдорожча людина здавалася чужою та відстороненою. Його біді не могли зарадити ні лагідний батько, ні грудасті няньки. Годувальниці робили чергову спробу наситити маля, але їхнє молоко виявлялося гіршим за материнське.
Вчастили лікарі. Оглядали, торочили про анемію та розхитані нерви, радили лікувальні води Європи. Одні співали оди Карловим Варам, інші — австрійським купальням. Ольга слухала, жалілася на втому, знесилення, апатію (жінка виявилась неготовою до другої дитини). Саме тоді Петро й наважився:
— Як такі справи, їдь на курорт.
— А як же ти?
— Нічого, впораємось.
Молода мати вирушила до Європи, а Петро залишився вдома з двома малими дітьми.
Ті пів року стали пеклом. Михайлик бігав будинком та робив шкоду. Лариса постійно плакала й слабувала. Няньки не могли дати раду: не розуміли, як тішити таке кволе дитя. Петро безперервно їздив у відрядження, а коли повертався, не знав, якому богу молитися. Леся, котру часто називали Лосею, згасала на очах.
СОНЯЧНА МАТИ: ЖИТТЯ І ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ
Одного дня вирішив піти у відпустку, хоча працював головою Луцько-Дубенського з’їзду мирових посередників. Опанував штучне вигодовування: поїв доньку з ложки коров’ячим молоком, ретельно виконував лікарські настанови, й дівча одужало, зміцніло.
Ольга повернулася ранньої осені та більше жодного разу не давала собі послаблення. Заходилася хазяйнувати, навчати, тішити дітей. Михайлик з Лесею були нерозлийвода, тому називала їх одним іменем — Мишелось. Крім того, взялася збирати орнаменти та фольклор. Саме там, на Волині, її почали кликати Оленою, а Петро, розповідаючи про дружину, наголошував: "Трудиться, як та пчілка". От і вийшло — Олена Пчілка.
Господиня не знала втоми. Навчала дітей мов: німецької та французької, зарубіжної та української літератури, музики. Читала казки Павла Чубинського, сербські народні думи та пісні, міфи стародавніх греків, оповідання Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка. Оскільки знала п’ять мов, перекладала Овідія, Міцкевича, Гете, Андерсена, Гюго.
Не віддавала зарано до гімназії, побоювалася, що наберуться русизмів та забудуть калинову. Байдуже, що з’явився Емський указ, згідно з яким заборонялося говорити, читати, ставити вистави й друкувати тексти до нот українською мовою. Все одно вдома виключно українською. Що не пісня, то про гусей, качок, черешні, дуби. Про жито, коней, черемшину та льон.
ВИШИВКА І ФОЛЬКЛОР
Паралельно з ведінням дому, навчанням дітей, письменницькою та громадською діяльністю активно займалася етнографією. Зібрала близько трьохсот зразків вишивальних візерунків, розмальовок для писанок та видала окремою книгою "Український народний орнамент", де описала восьмипроменеві зорі, ромби, сварги, ключі, криві танці. Наполягала на червоно-синіх кольорах, бо селянин не мав темних ниток і грошей на придбання якісної чорної фарби. А от червоного хоч греблю гати.
Його робили з материнки, яка росла всюди: в листяних лісах, у чагарниках, на галявинах. Етнографка зневажала все строкате, типу здоровецьких пташок, гігантських руж, глечиків, лапатого листя. Казала, що це вплив московії, в якої нема смаку. "Український народний орнамент" передруковували п’ять разів, останній у 1928 році, за панування більшовиків.
Згодом, коли знайшлася третя дитинка, мати стала ще завзятішою. В ній наче вирував гейзер. Влаштовувала для родини шевченківські вечори, аматорські спектаклі, "живі картини", різдвяні вертепи. Возила дітей у театри, на виставки, у подорожі Європою. Ніколи фізично не карала, діяла виключно словом.
Родина мешкала в Колодяжному, невеличкому селищі на сорок дворів. В ньому — ні школи, ні церкви. Селяни помешкання Косачів називали палацом, а господарі — то великим, то старим. Мали кухню, їдальню, кабінет для батька, спальні для дітей та кімнати для наймитів.
У вітальні на невеликому підвищенні облаштували сцену для домашніх вистав та поставили рояль фірми "Плеєль". На подвір’ї — два флігелі (сірий та білий), льох для овочів та фруктів, льодовня, великий сад. Між дерев — любисток, канупер, зірка. Під вікнами — райська яблунька та велетень-каштан (сім каштанів, що зрослися коріннями). Під ним чаювали, обідали, грали в крокет. Охрестили маєток "Волинськими Афінами".
У Колодяжному народилися Оксана, Микола, Ізидора. Діточок стало шестеро. Старші допомагали з молодшими, жінка друкувала поезії "Думки-мережанки", "Українські колядки", "Українські народні легенди останнього часу", "Українську гумористику", "Українські узори", "Українське селянське малювання на стінах". Єдине, перебувала у постійній тривозі за Лесю.
У дівчинки спершу діагностували гострий ревматизм, який лікували натираннями, мазями, та це не допомагало. Олена возила доньку по лікарях. Консультувалася у Відні, Одесі, Варшаві, Криму, аж поки не поставили складний діагноз — туберкульоз кісток.
Дитя було змушене тижнями лежати в "липких кайданах" і мучитися. Звідки така напасть, ніхто не знав, припускали, що від коров’ячого молока. Найбільше страждала мати. Бувало, сповідалася старшому синові: "Леся терпить, мовчить і думає, що не бачу її мук. Плаче нишком від мене, а я від неї".
Олена заправляла всім. Мала рішучий, навіть войовничий характер, а ще — організаторські здібності. Родина жила заможно (батько успадкував землі, якими вправно опікувався), господиня керувала челяддю, виховувала дітей, збирала фольклор, писала дитячі оповідання та вірші, що нагадували легкокрилих пташок, феміністичні оповідання, казки. Кувала нову українську мову й вигадала кілька слів: як-от "променистий" та "палкий", а ще "нестяма" та "переможець".
Відбулася як видавчиня: друкувала журнали "Рідний край", "Україна Молода", "Вінок". Модерно вдягалася й започаткувала новий жіночий стиль. Вдало поєднувала європейські сукні з народною мережкою. Вишиванку компонувала з пишною спідницею, корсеткою та вінком. У такому вбранні приймала гостей, купувала в лавках борошно, прогулювалася вулицями.
Жінка вміла шити й навчила цього мистецтва доньок. Повсякденне вбрання майстрували самі, сукні на вихід замовляли в Києві у кращих кравецьких закладах. Крім того, Олена колекціонувала прикраси: дукати, корали, гранатове намисто. Не втрачала зв’язок із народом, а національні інтереси ставила понад усе.
У 1903 році на відкритті пам’ятника Івану Котляревському у Полтаві єдина виголосила промову українською, а пізніше, під час святкування дня народження Тараса Шевченка, сміливо огорнула поета у синьо-жовті кольори.
Подейкували, що Леся побоювалася своєї матері. Називала її Матір’ю-Королевою та Її Величністю Мамою. Разом з тим визнавала найкращою, найрозумнішою, найталановитішою жінкою світового рівня.
ЗЕЛЕНИЙ ГАЙ — ОСЕЛЯ НАТХНЕННЯ
З часом виявилося, що волинське вологе повітря не зовсім підходить Лесі: дівчинці потрібні купелі та сонячні щедроти. Олена враз придбала шмат полтавської землі та затіяла будівництво. Власноруч намалювала план будинку на одинадцять кімнат, привезла майстрів, спроєктувала меблі. Намітила сторожку, льодовню, шопу в лісі, купальню на річці Псел та пасіку, бо обожнювала непосидючих комах. Так з’явився маєток Зелений Гай, оточений молодим лісом, подекуди з ярками та западинами. А ще поряд були хати з садками, вітряки.
У Зелений Гай приїздили на літо, але й частенько залишалися восени. Хата була сухою й теплою. У кожній кімнаті — груба, а у вітальні — камін. Вікна великі, сонячні, дарма що дерева росли близько й допитливо стукали вітами в шибки. Там завжди гостювала сила-силенна людей. Тітки, дядьки, племінники та друзі: Микола Лисенко, Ольга Кобилянська, художники Красицький і Труш. Відпочивали Іван Франко та Михайло Старицький.
Розпорядок був таким: зранку гості займалися чим забажають, але на обід мали зібратися за одним столом. Потім розваги: прогулянки човнами, гойдання в гамаках попід дубами, конкурси, концерти, розмови. Часом дощило, й погода не дозволяла ходити у гай чи веслувати по Пслу. У такі дні влаштовувати писання на конкурс.
Вибирали будь-яке слово, яке й ставало назвою твору. Після учасники розбрідалися по закутках і по кілька годин вигадували, фантазували, переписували. О зазначеній годині збиралися у великій залі й читали твори вголос. Зазвичай читала Олена, яка мала гарну редакторську практику. Присутні оцінювали твір, не знаючи автора. Переможець отримував нагороду.
ОСТАННІ РОКИ І ВІЧНИЙ СПОКІЙ
Письменниця постійно тримала удар та, незважаючи на біди, виглядала молодо. У 63 роки — жодної зморшки, жодної сивої волосинки. Спершу поховала старшого сина Михайла. Він помер у віці 34 років, прохворівши всього чотири дні. За ним пішов коханий чоловік Петро. Незабаром — донька Леся.
Дізнавшись про погіршення її здоров’я, Олена попрямувала на Кавказ, щоб пройти з дитиною увесь шлях до кінця. Хвора годинами лежала у шезлонгу та споглядала гори. Пересувалася повільно, ледь-ледь. Їсти могла лише ожинове морозиво.
Наступним випробуванням став Жовтневий переворот. Більшовики забрали Зелений Гай разом з усім майном, отож замість ошатного зручного будинку отримала кімнатку в комунальній квартирі на Овруцькій. Там і зустріла свою старість. Дивом уникла репресій: не змогла власними ногами додибати до "чорного ворона". Рятувалася спогадами про щасливі часи у Колодяжному, гостини, вишиті кукурудзою та чебрецем поля. Згадувала дбайливо занотовані орнаменти, феміністичні оповідання, дитячий гамір та сміх.
Вічний спокій знайшла коло найдорожчих: Петра, Михайла, Лесі. Зустрілася родина у невмирущому Зеленому Гаю.