Особливо важко, якщо ти кохаєш. Кохаєш по-справжньому, до болі, до сліз...
Я знала, що він не кохає. Відчуває що завгодно, але не любов... Він прислав вірш.. Банально, як присилав уже не одній. «Прощанье» Пушкіна:
«...Твою любовь воспоминать.
Бегут меняясь наши лета,
Меняя всё, меняя нас,
Уж ты для своего поэта
Могильным сумраком одета,
И для тебя твой друг угас...»
Як же швидко дався мені вірш у відповідь. Який би він не був, але це був порив емоцій:
«Какая новость посетила!
Ти для меня погас давно!
Твои слова – сплошная лживость!
Уже мне, вобщем, всё равно!
Моя любовь? Какого чёрта?!
Мозги є*ать будеш другим!
Пусть образ мой и будет стёртым.
Смотри – останешся один.»
Я кохаю, але не можу завжди переступати через себе. Тим більше, коли це нікому не треба. Я вірю, що зможу розлюбити. Хоча скоріше не розлюбити, а забути. Треба просто не згадувати. Шкода, що зробити це буде досить важко: я змушена бачити його майже щодня, кожна вуличка міста викликає пекучі згадки
Давно не получала такого удовольствия от книги)))))
Где‑то далеко ссорилась супружеская пара, причем так, что люди, живущие на соседних улицах, открыли окна, чтобы послушать и записать особо понравившиеся выражения.
1..10 
11..20 21..30 31..40 41..50 
